sorrow blog

Хмари продовжують згущатися над світом Гаррі Поттера. Навіть важко повірити, що кіносеріал починався зі стрічок від майстра сімейного кіно Коламбуса: від комфортної, без особливих ознак саспенсу й небезпеки, атмосфери добротної дитячої казки, що була у тих картинах, зараз мало що лишилося. Дорослішають сам герой та його друзі, а пропорційно до цього зростає міць темних сил, що протистоять їм, і теми, яких торкається фільм, стають більш дорослими.

Відчуття неспокою, яке підсилюється з кожною новою стрічкою (принаймні задумано, щоб воно підсилювалось, – те, наскільки кожному з режисерів вдалося донести це до глядача, питання інше), саме по собі віддзеркалює зміни в світогляді дитини, котра дорослішає і бачить, що світ навколо неї не настільки приємний і дружній, як здавалося. В перший серіях світ магів радо приймав хлопчика-сироту у свої обійми, а зло уособлювали окремі особистості (“в сім’ї не без потвори”). Але з кожним новим роком навчання у школі магії не тільки зростає кількість відвертих “потвор”, які діють за межами закону, а й підсилюється недовіра до осіб, в чиїх руках знаходиться влада в магічній спільноті. Дехто з них, всупереч високій посаді, виявляється аж ніяк не далекоглядним, віддаючи перевагу хованню голови в пісок у марній надії, що війна не постукає до нього у двері. І герой поступово розуміє, що далеко не всяке зло можна перемогти за допомогою чарівної палички, принаймні так, щоб не стати тим, кого ненавидиш.

Носієм такого побутового зла стає в “Ордені Фенікса” Долорес Амбрідж у чудовому виконанні Стаунтон – це, здається, перший випадок, коли хтось з акторів повністю краде собі “поттерівський” фільм. Не буде великим перебільшенням сказати, що ця “бабуся” набагато моторошніша за Волан-де-Морта (який з кожним разом все більше нагадує погану копію Імператора із ЗВ). Хоча б тому, що змієпикий темний лорд – особистість відверто казкова, а щоб зустріти в житті Амбрідж, в чоловічому чи жіночому варіанті, далеко ходити не треба. Пересічність, готова задавити будь-які ознаки таланту, теоретик, що не визнає практичних знань, конформіст, що завжди опиняється в потрібному місті в потрібний час, підтримує дисципліну заради дисципліни і здатний перегризти будь-кому горлянку заради “порядку”, – в образі намішано достатньо, але головне, що вийшов він, незважаючи на певну дозу гротеску, дуже життєвим. Роль побудована на контрасті між “рожевою” зовнішністю та крижаною жорстокістю вчинків, насичена яскравими деталями і зіграна так, що майже фізично відчувається задоволення, яке Амбрідж отримує від усього, що робить.

З акторів також неможливо не згадати Гарі Олдмена – у нього дуже обмежений екранний час, але кожна сцена з ним запам’ятовується. Навіть якби серед достоїнств фільму була лише гра Олдмена, і то не можна було б сказати, що гроші на квиток витрачені даремно. У всіх інших дорослих акторів ролі невеликі, виділити серед них когось важко – хіба що Гембона, який нарешті демонструє, наскільки крутим може бути Дамблдор.

Як не дивно, у п’ятому фільмі набагато краще виглядають всі юні актори, навіть ті, які дратували у попередній частині. Можливо, тому, що цього разу у них добра доросла підтримка і на них не перекладається вся вага фільму. Або ж тому, що цього разу вони не потрапляють у відверто безглузді ситуації і не намагаються комікувати.

Також цілком можливо, що у цьому заслуга нового режисера, який прийшов з телебачення і, схоже, більше уваги приділяє акторам, ніж погоням та спецефектам. Екшну у фільмі дійсно мало (навіть замало – для стрічки, яка має боротися за глядачів з “Трансформерами”) – справжні магічні бойові дії починаються у фіналі і не дуже вражають. Незважаючи на це, “Орден Фенікса” сприймається краще, ніж “Кубок вогню”, хоча найкращим “поттер-фільмом” поки що залишається “В’язень Азкабану”.

Popularity: 20%